Предметом інтересу боніста є не лише паперові гроші, що вийшли з повсякденного обігу, а й будь-які цінні папери, особливо державні облігації. Спадщина Радянського Союзу в цьому відношенні надзвичайно багата: за 69 років його існування уряд 65 разів (тобто майже щороку) вдавався до держпозик серед населення. Сьогодні ці облігації — не лише своєрідна пам'ятка епохи, а й цінні у своєму роді екземпляри, яким присвячено спеціальний розділ у боністичному каталозі. Купити ж їх для своєї колекції завжди можна в нашому інтернет-магазині, офіс якого знаходиться у Києві.
До внутрішніх позик радянський уряд почав вдаватися чи не відразу після утворення Радянського Союзу, причому на той момент це був один з небагатьох доступних йому способів відновлення зруйнованої громадянської війни економіки.
Ще в 1917 році цінні папери, випущені за Миколи II, втратили свою юридичну силу, а в 1921 році РРФСР запропонувала західним країнам обговорити проблему царських боргів і пов'язану з ними тему кредитів, яких так потребувала чужа їм ідеологічно молода соціалістична держава.
Однак ці переговори, що відбулися на міжнародній економічній конференції у Генуї у січні 1922 року, ні до чого не призвели. Захід вимагав визнання Радянським урядом всіх боргів Російської імперії, відшкодування збитків іноземцям, які мали в Росії власність і втратила її в результаті націоналізації, і скасування монополії на радянську зовнішню торгівлю. Радянська ж влада була готова визнати царські борги та надати іноземним підприємцям концесії лише в тому випадку, якщо країни, які брали участь в інтервенції, відшкодують заподіяну РРФСР та решті республік збитки. У результаті жодна сторона не дійшла згоди, і Радянський уряд залишився без кредитів.
З такими ж проблемами зіткнувся і утворений наприкінці 1922 року СРСР. Навіть перші успіхи молодої радянської дипломатії, завдяки якій лише за два роки були встановлені відносини із дванадцятьма країнами Європи, Азії та Америки, не змогли кардинально змінити фінансовий клімат країни. Грошей катастрофічно не вистачало, і тоді уряд вирішив вдатися до внутрішніх держпозик, тим більше, що це за великим рахунком не було нововведенням: нехай і нечасто, але позика грошей у населення практикувалася в масштабах окремого міста, а потім і всієї держави ще в XIX столітті. . Проте відразу постало питання: що займати?
1920 року населення територій у межах СРСР до 17 вересня 1939 р. становило, за приблизними оцінками, 136,8 млн осіб, з яких 115,9 млн, або 85%, належали до категорії «сільське населення». Гроші (вірніше, те, що в умовах тогочасної фінансової плутанини та загального колапсу вважалося ними) можна було зайняти лише у тих, хто жив у містах. Однак майже 21 млн. міського населення не могли кредитувати власну державу в таких розмірах, щоб це стало суттєвою допомогою у відновленні його економіки, тому спочатку позики мали натуральну форму.
Наприкінці травня 1922 року було випущено першу короткострокову хлібну позику на вісім місяців номіналом 10 млн пудів жита, у якому селянин, купив облігацію за гроші, міг після закінчення терміну її погашення отримати певну кількість зерна. Дохід у своїй становив від 9 до 11%. Погашення ж облігації починалося через півроку після випуску теж житом.
Спочатку селяни не дуже охоче купували незрозумілі для них папірці, проте згодом зрозуміли, що ними дуже зручно платити продподаток, і досить швидко розкупили весь тираж. У результаті Радянському уряду вдалося не тільки виручити суму, що дорівнює чверті середньої маси грошового обігу за травень 1922 року, а й скоротити обсяг емісії паперових грошей.
1923 року було проведено ще кілька позик:
У 1924 р. почала приносити свої плоди грошова реформа і про натуральну позику забули. Відтепер облігації погашалися лише грошима. Загалом за п'ять років - з 1922 по 1927 р. - в СРСР було проведено шістнадцять держпозик (у тому числі - кілька т. зв. селянських виграшів) на різні терміни: чотири з терміном погашення менше одного року, сім - від одного до п'яти, п'ять - на строки більше п'яти років. Вони супроводжувалися великими агітаційними заходами: В. Маяковський писав вірші, які закликають купувати облігації держпозики, А. Фадєєв демонстративно витрачав більшу частину своїх гонорарів та премій на придбання цих цінних паперів. А Яків Протазанов у 1925 році зняв фільм «Закрійник з Торжка», який також пропагував їхню покупку. Така агітація була серйозною підмогою для уряду, який намагався подолати за допомогою держпозик бюджетний дефіцит.
Особливо широко пропагандистська кампанія розгорнулася в 1927 році, коли була випущена чергова десятивідсоткова виграшна позика. Саме цього року Борисом Барнетом було знято фільм, який вважається першим рекламним фільмом в історії радянського кінематографу — «Дівчина із коробкою». Саме облігації цієї позики рекламував сіяч, намальований Остапом Бендером у романі Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців». Позика 1927 року примітна ще й тим, що, починаючи з неї, облігації почали поширювати за підпискою, які термін звернення збільшився до десяти років. Зокрема, так було розміщено Держпозику індустріалізації народного господарства СРСР.
У 30-х роках було випущено 24 держпозики — в середньому по дві щорічно. З урахуванням тогочасної обстановки це стало гарантованим джерелом грошових надходжень до бюджету, оскільки відмова купувати ці облігації розцінювалася як нелояльність до Радянської влади з усіма наслідками, що з цього випливають.
На той час пропагандою позик зайнялися й газети — спочатку «Правда» та «Известия», потім місцеві та галузеві видання. Часто випускалися плакати відповідного змісту. Рекламно-пропагандистська кампанія, що набрала обертів, разом з невидимою загрозою репресій приносила свої плоди: на облігації підписувалися не лише громадяни СРСР, а й підприємства, організації та колгоспи. Бувало й так, що ними могли видати зароблену колгоспниками частину доходу, що виражалася у трудоднях.
Серед позик цього періоду можна виділити такі:
З 1942 стали випускатися облігації щорічної військової позики вартістю від 10 до 200 (у 1945 році - до 500) рублів. Кожна така позика мала два випуски: чотиривідсотковий, що поширювався за підпискою на великих підприємствах, в організаціях і приватним порядком серед колгоспників, і двовідсотковий для колгоспів і різних дрібних підприємств — кооперативів, артілей і т. д. Після війни були позики:
1957 року настав час погашати відсоткові зобов'язання позики 1927 року і тривідсоткові 1936 р., куди тоді було обмінено цінних паперів восьмипроцентних позик 20–30-х. Це були серйозні суми: борг держави перед власним населенням до 1956 становив 259,6 млрд рублів. Однак замість виплат Радянський уряд припинив випускати нові позики і вустами тодішнього генсека М. С. Хрущова оголосив про відстрочку погашення старих зобов'язань ще на двадцять років, представивши це як поступку «чисельним проханням трудящих», а по суті оголосивши дефолт.
Наступна позика, названа тривідсотковим виграшним, була випущена лише в 1966 році, причому існувало лише два різновиди його облігацій - в 10 і 20 рублів, потім - в 1982 році - на 25, 50 і 100 рублів. Після цього історія держпозик закінчилася.
Ще 1999 року уряд Росії визнало право власників радянських казначейських зобов'язань, облігацій виграшної позики та сертифікатів Ощадбанку СРСР на грошову компенсацію з урахуванням зміни їхньої купівельної спроможності. Проте виплати з них регулярно заморожуються чи відкладаються. Причина одна: сумарний внутрішній борг Росії як спадкоємиці СРСР із цих паперів настільки великий, що його погашення не дасть змоги реалізувати інші необхідні виплати.
Те, що держава навряд чи колись поверне позичені кошти, населення зрозуміло ще 1957 року, тому облігації викидалися мішками та прикрашали собою стіни кімнат та туалетів. Зараз їх теж можна купити, але, наприклад, в Україні вони можуть бути цікавими, мабуть, лише боністи. Однак якщо ж він ними зацікавиться, інтернет-магазин «Монітекс» завжди готовий запропонувати йому радянські цінні папери.