"В здоровому тілі здоровий дух". У світову культуру ця фраза давньоримського поета Ювенала, що стала крилатим виразом завдяки численним цитуванням, увійшла в спотвореному вигляді (оригінал звучить так: «Треба благати богів, щоб дух здоровий був у здоровому тілі»), і тому її традиційне розуміння дуже далеко від того, що насправді хотів сказати поет. Особливо яскраво це можна помітити навіть не в працях мислителів, що її цитували, а в тому культі, в який був зведений спорт у Радянському Союзі вже на зорі існування держави.
Сам по собі інтерес до нього не був чимось надзвичайним — на рубежі століть мода на спорт охопила чи не всю Європу та Америку — але навряд чи ще десь, крім СРСР і, мабуть, Німеччини, він був зведений у ранг державної ідеології. Спорт пропагувався скрізь, у тому числі в культурі — досить згадати картини А. Н. Самохвалова чи А. А. Дейнеки чи перший радянський триколірний фільм «Квітуча юність», присвячений параду фізкультурників.
Добровільні спортивні товариства (ДСО) створювалися десятками, причому в різних сферах (існувало навіть спортсуспільство глухонімих), а на підприємствах і в установах дня не проходило без обов'язкової виробничої гімнастики.
Зрозуміло, осторонь такої пропаганди не могла залишитися і вітчизняна фалеристика, тим більше що приводів до її появи як мотиваційного стимулу та заохочення було достатньо. Сьогодні вона — справжня пам'ятка тієї епохи, яка посідає почесне місце в будь-якій колекції, і каталог інтернет-магазину «Монітекс» завжди готовий надати можливість купити радянські спортивні фалероніми кожному, кому цікава дана тематика.
Намагатися описати і систематизувати всі радянські спортивні значки — це все одно, що намагатися «осягнути неосяжне», оскільки їх справді існує безліч. Вони виготовлялися не тільки для членів спільнот, що існували при кожній профспілці (а лише у двадцяті роки в СРСР налічувалося понад шість десятків ДЗГ), але й до будь-яких спортивних заходів державного та регіонального рівня.
Таке різноманіття пояснюється насамперед тим, що у 20-х і на початку 30-х не існувало єдиного стандарту для спортивних фалеронімів. З його появою в 1936 р. стало можливим якось категоризувати ці значки, завдяки чому можна виділити такі групи:
Крім них, існували також значки, які, говорячи сучасною мовою, позначали статус свого власника (напр., «Інструктор-суспільник СРСР», «Суддя») або були присвячені якомусь виду спорту (як приклад можна навести нагрудний знак Держкомітету РРФСР з фізкультури та спорту «Гандбол»).
За технологією виготовлення довоєнні спортфалероніми неважко відрізнити від повоєнних, оскільки вони виготовлялися зі срібла (іноді із золота) з використанням білої емалі та мали окреме кріплення у вигляді кільця.
Після війни матеріалом для спортивних значків зазвичай були недорогоцінні метали, зокрема, алюміній. Емаль як покриття використовувалася рідше, а кріпленням служили гвинт або шпилька. Срібло застосовувалося у виняткових випадках для виготовлення значків, що вручалися за взяту першість з будь-якого виду спорту.
Зміна матеріалів була пов'язана з потребою в спортивних значках, що різко зросла після війни, що призвело мало не до їх масового виготовлення і навіть до деякої деградації оформлення, через що багато знаків стали виглядати як конвеєрний ширвжиток. До Великої Вітчизняної війни такого не спостерігалося, тому деякі фахівці навіть вважають спортивні фелероніми, що випускалися на той час, чимось на зразок шедеврів.
Були й інші не такі значні відмінності — так, на двох різновидах одного й того ж знака (напр., першість СРСР з веслування 1949 р.) написи або їх елементи могли бути опуклими або вирізатися штихелем.
За формою спортфалероніми відрізнялися завидною різноманітністю і могли бути:
Відрізнялися вони також розмірами, причому в цьому випадку виявлялася цікава закономірність: діаметр значків збільшувався обернено пропорційно якості оформлення. Це легко помітити, порівнюючи між собою спортивні знаки СРСР, що випускалися у 60-х та 70-х роках ХХ століття, зі спортфалеронімами 30-х, 40-х і навіть 50-х років.
Можливо, тут є пряма залежність від загального ставлення до спорту, яке почало складатися в суспільстві в той час, коли він перетворився на чи не масове явище, що нерідко нав'язується, і в одну з прихованих форм контролю. При цьому не можна не помітити парадокс: якраз на період 50–70-х років припадає найгучніший успіх радянських спортсменів на міжнародній арені.
Усередині країни ставлення до аматорського спорту поступово ставало таким, що найчастіше якийсь значок можна було просто купити. Цією можливістю охоче користувалися, особливо школярі, оскільки їхня ціна варіювалася в межах 10–20 копійок (середня вартість одного буханця хліба). Багато приватних колекцій, що дійшли до наших днів, починали свою історію саме так, проте варто відзначити, що такі значки на сучасному фалеристичному ринку цінуються відносно невисоко.
Все вищесказане жодною мірою не претендує на всеосяжну статтю про радянські спортивні фалероніми, оскільки їх насправді існує така кількість, що можна все життя займатися лише їх колекціонуванням. Чи варто говорити щось більше, якщо досі не складено єдиного каталогу, присвяченого даній тематиці?
Разом з тим таке різноманіття радянської спортивної атрибутики, що дійшла до нас, може лише підбадьорити захоплену людину: в ній зустрічаються і різновиди одного і того ж нагрудного знака, і рідкісні самі по собі значки (наприклад, ДСО, що недовго існували), і значки, що виготовлялися окремо для чоловіків та для жінок. Все це — гідні предмети колекціонування, і інтернет-магазин «Монітекс» (Україна) завжди готовий допомогти всім, кого цікавить радянська спортивна фалеристика, поповнити свої збори рідкісними екземплярами. Наш офіс знаходиться у Києві, зв'язатися з нами можна будь-яким зручним способом.